ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА

Світова́ літерату́ра— сукупність літератур усіх народів світу від давнини до сьогодення. Зародження літератури в кожній країні пов’язане з виникненням писемності і художньої творчості в царині мистецтва слова, що відбувалося неодночасно в різних регіонах, державах тощо. Література кожного народу має свою національну й художню своєрідність, але вона сприймає досягнення літератур інших країн і розвивається у взаємодії з ними, запозичуючи окремі елементи (факти, ідеї, поетичні форми тощо). Тому як поняття всесвітня література була усвідомлена лише в XIX ст., коли особливо поширилися літературні зв’язки різних країн.

Етапи розвитку світової літератури
1. Антична література (VIII ст. до н. е. - V ст. н. е.)
2. Міфологія, усна народна творчість
3. Література доби Середньовіччя (V-ХV ст.)
4. Література доби Відродження (ХV-ХVII ст.)
5. Література XVII ст.: бароко і класицизм
6. Література доби Просвітництва (кінець XVII - XVIII ст.): просвітницький реалізм, просвітницький класицизм, сентименталізм, рококо
7. Література XIX ст. : романтизм і реалізм
8. Література кінця XIX - другої половини XX ст.: модернізм (паралельно розвиваються інші напрями — реалізм, романтизм)
9. Література останньої третини XX - початку XXI ст.: постмодернізм, розвиток інших напрямів


Зарубіжні письменники та Україна (робота з картами Google)

Антична література. «Античний» у перекладі з латини означає «стародавній», тобто будь-яку стародавню літературу можна було б назвати античною. Але за давньою традицією античною прийнято називати лише літературу Стародавньої Греції та Риму. Започаткували античну літературу греки, згодом їхні традиції підхопили римляни. Хронологічно антична література охоплює приблизно VIII ст. до н.е. - V ст. н.е., тобто понад тисячоліття. Протягом цього періоду в житті суспільства відбувалися великі зміни. Витоки античної літератури сягають початку руйнування первісного ладу і виникнення рабовласницького, а її занепад припадає на перехід від рабовласництва ладу до феодалізму. Численні пам’ятки античного мистецтва і літератури були знищені війнами, пожежами, завойовниками тощо. Однак ті, що дійшли до нас, свідчать про гуманізм і неперевершену художню майстерність античних митців. їхні твори оспівують тираноборців, навчають шанувати розум, прославляють радість життя і незламність у горі.

Міфологія. Як антична література стала колискою всієї європейської літератури, так і давньогрецькі міфи стали підґрунтям літератури, скульптури, живопису, театрального мистецтва Стародавньої Греції. Грецьке слово «міф» у дослівному перекладі означає слово, переказ, оповідь. Сукупність міфів називають міфологією, так само називають і науку про міфи.

Грецька міфологія виникла як спроба стародавніх греків пояснити появу життя на землі, причини виникнення стихійних явищ природи, перед якими людина була безсила; визначити його місце в навколишньому світі. У грецьких міфах відбилися різні нездійсненні для тих часів мрії людства: приборкання сил природи (подвиги Геракла та інших героїв), освоєння далеких земель і морів (подорожі аргонавтів й Одіссея), опанування повітряного простору (Дедал та Ікар), перемога над усіма хворобами і навіть смертю (міф про божественного лікаря Асклепія). Найвідомішими циклами давньогрецьких міфів є троянський — про історію Троянської війни, фіванський — про місто Фіви та його правителів і міфи про аргонавтів — про подорож героїв на кораблі «Арго» в Колхіду по золоте руно.

Усна народна творчість — художня колективна літерату­рна і музична творча діяльність народу, яка засобами мови зберегла знання про життя і природу, давні культи і вірування, а також світ думок, уявлень, почуттів і переживань, народнопоетичної фантазії.Традиційно виділяють три фольклорні жанри:

Народний епос — розповідні фольклорні твори: загадки, прислів’я, приказки, анекдоти, казки легенди, перекази, байки, притчі, міфи 

Народна лірика (пісні) — фольклорні невеликі поетичні твори, які співають: календарно-обрядові пісні, родинно-побутові пісні, пісні-голосіння; соціально-побутові пісні, коломийки.

Народна драма — фольклорні твори, в основі яких лежить конфлікт, а сюжет розгорта­ється через поєднання словесних, музичних і сценічних засобів.

Література доби Середньовіччя. Хронологічно межі доби середньовіччя визначені таким чином: від V (476 рік — падіння Риму, Західної імперії) до XV століття (падіння Візантії; географічні відкриття, зокрема Америки; винахід книгодрукування). У ХІ-ХП ст. сформувався героїчний епос. Найбільш відомим твором цього жанру у Франції стала «Пісня про Роланда». Задля свого сеньйора головний герой готовий витерпіти великі страждання і навіть віддати своє життя. Видатною пам'яткою німецького героїчного епосу є «Пісня про Нібелунгів», у якій розповідається про загибель Бургундського королівства під ударами гунів у 437 p., звеличуються лицарські звичаї Німеччини XII ст. Морально-етичний образ лицаря наділявся рисами, які можуть бути визнані загальнолюдськими моральними цінностями, — лицар повинен уникати гріха, пихатості та негідних вчинків, захищати вдів і сиріт, воювати лише за справедливу справу.

Відродження, або Ренесанс  — епоха в історії культури Європи, що прийшла на зміну культурі середньовіччя і передувала культурі нового часу. Доба Відродження включає три фази: раннє (XIV ст.), високе (XV—XVI ст.) та пізнє Відродження (XVI — початок XVII ст.). Виникло воно в Італії, а пізніше поширилось і на інші європейські країни - Францію та Німеччину, а в Англії й Іспанії Відродження припадає на XVI — початок XVII ст. Визначними представниками цієї епохи и її літературі були Франсуа Рабле, Мішель де Монтень, П'єр Ронсар у Франції, Мігель де Сервантес, Лук де Камоенс в Іспанії, Джованні Боккаччо, Франческо Петрарка в Італії, Джефрі Чосер, Томас Мор, Вільям Шекспір в Англії.

Відмітні риси доби Відродження — світський характер культури та її антропоцентризм (тобто інтерес у першу чергу до людини та її діяльності). З'являється цікавість до античної культури, відбувається ніби її «відродження» — так і з'явився цей термін. Водночас література замість латини почала використовувати національні мови, з'явився інтерес до народної творчості при одночасному зацікавленні античними зразками. 

У ренесансному світогляді сформувався культ людської особистості, людське «Я» утверджувалося як богорівне. Через цікавість до людських потреб митців доби Відродження їх називали гуманістами. Важливою рисою творчості гуманістів було відкриття світу й людини, прагнення до пізнання всього, що пов'язане з людиною, пошуки шляхів до щастя людини. Гуманісти обстоювали право людини радіти й бути щасливою у цьому, земному житті.

Центральною постаттю епохи був митець, який виборював своє право змінювати, вдосконалювати світ за естетичними законами.

Література XIX ст. : романтизм і реалізм. Для літератури XIX століття є характерними два глобальних літературних напрями: романтизм і класичний реалізм. Ці два напрями розвивалися практично паралельно, постійно взаємодіяли, збагачували один одного.У багатьох творах письменників-реалістів (М. Гоголь, Стендаль, О. де Бальзак, Ч. Діккенс) очевидний відчутний вплив романтизму.

Романтичний світогляд виразно проявляється у надзвичайно великій увазі мислителів-романтиків до людини, її внутрішнього духовно-душевного світу, її суб'єктивності, в ідеї захисту унікально-окремішного буття (людини, нації, національно-культурних феноменів тощо). В центрі уваги проблема індивідуальної свободи як право людини, народу на самовизначення і яка є засадою культурного, політичного, правового розквіту нації.